Це моя подруга Кіра.
Ми познайомилися під час стажування в парламенті, а тоді багато разів зустрічалися на двіжах, подорожували, навчалися, пили вино.
Сьогодні вона боронить Україну в складі Госпітальєрів. А я, як можу, допомагаю їй у тилу.
Це – Кіра здорової людини.
«Коли в Бахмуті пройшов дощ, ми вийшли на вулицю, а калюжі червоні. Земля просто була просякнута кров’ю. Я довго стояла і дивилася на це. Тоді до мене дійшло, що кров засохла, а вода її розмочила».
Пишу текст про медиків. Коли онуки запитають про ціну перемоги, згадаю цю цитату.
Не хочу (хочу) засмучувати, але не буде ніякого справедливого трибуналу для росіян після війни, доки в світі існують ліваки типу амнесті інтернешинал. Всі будуть обійматися і товаришувати з убивцями при першій же нагоді.
Єдина можлива кара катам – наші ЗСУ.
Давайте донатити.
Киев встретил нас многочасовыми очередями за бензином.Очень поразил комендантский час. Зловещая тишина, пустые улицы и воющая сирена. До сих пор не удаётся избавиться от ощущения, как возможна война в 21 веке? Хочется плакать от бессилия,почему мы не можем остановить это безумие?
Журналісти знайшли у звільненому Ізюмі лист малої русні до окупанта. От колі з санкт-пєтєрбурга.
Але ж…просто діти…діти не винні…діти не відповідають за дорослих… але ж… без але ж.русня є русня.
Якщо ще раз почую від невійськової людини, що на «західній» забули про війну, клянуся, дам по їбалу
Через моє село майже щодня привозять загиблого героя, люди допомагають ЗСУ і постраждалим від війни. вибачте, що русня не пускає ракети по Лукову за 30 км від Польщі
Ідіть нахуй
Знайома мама воїна:
«Всеволод вранці надіслав повідомлення, що ніч не спали. У мене серце зупинилося.
Наступним повідомленням: киця народила чотирьох. Увесь підрозділ не спав».
Боже, кого ця русня зібралась тут перемагати.
Я хочу вірити, що цей 23-річний ушльопок, який погрожував дівчині, буде покараний законом та життям.
А взагалі авторка допису оголила, як на мене, дуже важливу проблему. Якого біса працівники сервісів мають прямий доступ до особистих контактів користувачів?
Герої гинуть, друже.
І тебе, найсвітлішу людину на планеті, забрала війна.
«Пережити, інших варіантів я не знаю». Мабуть, так сказав би ти. А ще би ти сказав, що в мене неодмінно вийде.
Але я досі цього не приймаю. Бачиш, як у мене вже не виходить.
Сподіваюся, усім вистачить розуму не героїзувати росіян після штурмів на Білгородщині.
Нагадую, зупиняти війну та вбивати росіян – це їхній борг перед цивілізованим світом за все, що робить держава, громадянами якої вони є.
Сьогодні знімала в одному з сіл у Бучанському районі.
Пані, з якою спілкувалися, попросила зробити дзвінок з мого телефона. Ми зробили його на 2% заряду.
Так пані дізналася, що її дитина вижила в Бучі.
Приїхала додому і пішла в свою школу до улюбленої вчительки. Вона попросила розповісти щось дітям – 5 клас.
Я почала щось розповідати, згадала Бахмут. На перерві на останній парті заплакав хлопчик – його дядько загинув під Бахмутом рік тому.
💔
Неймовірно, як Маріна з рашистського телебачення вже стала сміливою героїнею, помахавши якимось плакатом. Ця людина вбивала українців системно 8 років, і кров дітей цієї війни на її руках.
Надто швидко ми почали вибачати русню. Особисто я сподіваюся, вона згниє у їх тюрмі
Знаєте, друзі, я боюся уявляти загибель свого коханого. Мене просто викручує від цієї думки.
Але можу запевнити: мені би точно не хотілося, аби в цей день мене хтось тегав, виписуючи щось про мій біль, якого не може осягнути, публікував мої заплакані фото. Просто зайобував
звісно, ми знали, що вони виродки
але ж вони не дають нам забути
і коли хтось пише «боже», то ми так само знаємо:
немає бога, крім ЗСУ.
бо якби він був, то світ почув би передсмертний крик 140 мільйонів росіян, а не закатованого українського захисника
Я дивлюся в дзеркало у своїй кімнаті і бачу, як тремтять губи. Я би хотіла закричати, але не хочу зайвих питань.
18:00. Махаю хлопцям, які йдуть на бойове завдання ручкою… це майбутні герої мого репортажа.
20:20. «Надю, погані новини»…
У мене є коханий, і чого б я точно для нього не хотіла – аби він воював.
Але коли ворог нищить нашу землю, я приймаю і пишаюся його вибором. Я захоплююся своїм чоловіком.
І так, у мене є звірячий страх за його життя і наше майбутнє.
Нещодавно я вперше побачила, як плаче мій батько💔
У мене розірвалося серце, коли він розказував, що відчуває, коли брат кілька днів не виходить на зв‘язок (він у війську), а я їжджу у відрядження на Схід. І про те, що пишається нами.
русня, мільйон разів ненавиджу.
На війні загинув хлопець, з яким я колись дружила. Він писав вірші, малював, присилав мені паперові листи з вкладеними засушеними квітами. Його звали Артур.
Артур не народився для війни. Але коли в його дім прийшов ворог, взяв до рук зброю. Тепер він навіки в строю.
Ми познайомилися з Миколою червневого ранку, коли він виходив на перший штурм у житті. Я побачила фактично дитину. Він схвильовано курив і намагався жартувати. Виявилося, що ми з однієї громади. У нас є спільні знайомі, ми п‘ємо маккофе в одному кафе та ходили тими ж вулицями.
Петро втомився, і бог забирає людей зі сталі
стояти на варті і тримати ворота раю
забирає таких, чиє серце чисто - з кришталю
забирає таких, хто загинувши, серед своїх не вмирає
(с)
Я кидаю грудку землі на домовину друга, доки світ аплодує оскароносним імперцям і нікчемам, а ввечері у дворі хтось досі вмикає в машині русняву музику.
Коли цьому світу настане кінець, бог проситиме пробачення у нас на колінах
5 років тому принесла додому кота з трьома кульовими пораненнями, жахливим грибком, без око, з ранкою на носику, наляканого❤️🩹
Якщо завдяки вам стало краще хоч одній істоті – ви живете не дарма.
Вступившись за людей, яким важко дивитися відео катувань, отримала звинувачення, що далека від війни, надто чутлива і взагалі - пішла я нахуй.
Тому зараз напишу цей тред і закрию всі можливі дискусії з цього приводу для себе.
Країна-гній тероризує Нікополь на Дніпропетровщині з території Запорізької АЕС. Тварини кидають ракети на житлові квартали і вбивають людей, бо в атомну станцію відповідь не прилетить.
Бажаю, щоб кожна російська дитина не могла спати. А краще здохла, доки з неї не виріс вбивця.
Колись давно я дуже любила дивитися хорори.
За пів року побаченого можу точно сказати: навряд чи мене вразить ще хоч один. Ніхто не вигадає нічого страшнішого та одночасно огиднішого за росіян.
Хочеться вити і бити кулаками об асфальт.
Друже, я не встигла сказати тобі, як ціную тебе, яка я рада, що ти був у моєму житті, як я люблю тебе, яка вдячна за все. Відмовляюся вірити.
І так, Ізюмський ліс став свідченням злочинів росії. Це відбиток жаху на землі під назвою росія.
Але жодне мертве тіло в цьому лісі, хай крихке і незахищене, не виглядає слабшим за нікчемного російського ліберала «протів вайни». Бо вони, виродки, гниють ще за життя.
20 хвилин дорогою по деокупованій Харківщині:
Зруйновані вщент і на половину будинки, діти та підлітки махають військовим автомобілям, край дороги валяється дохла русня, а неподалік на клумбі пасуться корови.
Нагадує постапокаліптичний сон, але це всього лише 2022 рік.
«Добрий день! Це Віра з Мотижина. Ви мене пам‘ятаєте?»
Минулого квітня після деокупації Київщини я поїхала в звільнені села. Там зустріла Віру та її сестру Женю. Двох жінок, чия хата знаходилася практично на лінії вогню. Вони пережили увесь жах окупації.
Дуже вірю, що зараз люди, які погрожували тут тредами і відпускали публічно недоцільні жарти, пошкодували про це і більше не накидатимуть на своїх.
Обіймаю. Буп
Мені не подобається репліка «Воскресне Україна» на традиційне «Христос Воскрес».
По-перше, Україна жива.
По-друге, навіть якщо перемогу називати воскресінням, то це зовсім не чудо. Це абсолютно реальна і закономірна річ, яку ми здобудемо ціною подвигів і життів найкращих.
Коли захочете написати про 100 днів війни, згадайте Іловайськ, звільненні Маріуполя у 2014, своїх друзів з Донбасу, що чомусь живуть у Києві, та чому влітку ви не відпочивали в Симеїзі.
Феноменальна риса білорусів – розказувати нам в інтернетах, як жити в Україні, будувати державні комунікації, демократію та бороти ворога.
Зате в себе вони не можуть – бо «ми в окупації».
Здаецца, у вас нешта не так з тварам.
Я бачила їх усіх.
Усі п‘ять сотень вбитих і закатованих за пів року присутності росіян у «засохшей віноградінє».
Жодне з ц��х мертвих тіл не викликає в мене огиди, на відміну від тіл кожного живого росіянина.
Я бачила очі тих, що вижили. Тих, кого катували, тих, в кого забрали найрідніших.
Росіянам ніколи не збагнути, що ми не називаємо свої міста для війни. Бо ми хочемо в них жити. І будемо, коли ви, підари, усі здохнете.
Між тим, вчора на війну пішов чоловік, в якого я дозволила собі закохатися
Як же я ненавиджу русню і хочу, щоб вони усі повиздихали нахуй, як свинопес жириновський
Раптом здасться, що Раміна помилилась, з ким не буває, вона ж перейшла на українську…
Знаєте, запис інтерв‘ю – це тривалий процес, починаючи від домовленостей, закінчуючи правками по монтажу. +-тиждень.
Чому людині за тиждень не приходить в голову, що вона робить люту хуйню?
Тому стоїмо і стоятимемо за Ізюм, Барвінкове, Веселе, Солодке, Щастя, Черешневе та інші міста й села. За кожен сантиметр цієї землі. За кожне життя на ній. За небо над нею.
За землю, де нога росіянина не має права ступати.
А жоден вилупок не має права жартувати над нашим горем.
Знаєте, щоб болить мені як текстовому репортеру?
У цій війні нам не потрібно пояснювати жах через метафори, образи, порівняння. Нам достатньо просто писати все, як є.